Ґжеґож Пшебінда

Східна політика Ватикану: нова відкритість

Від часу завершення понтифікату Івана Павла II – папи з Польщі, а водночас і приятеля багатьох росіян, українців, білорусів, – минуло три роки. Це чимало. Чи змінилося щось відтоді на краще в офіційних контактах Ватикану з Московським Патріархатом, і ширше – у стосунках католицької Європи з православною Росією? На жаль, вкрай мало, бо кілька старих перепон і досі відіграють свою лиху роль.

Два бар’єри

Православні у Російській Федерації від 1991 р. досі повторюють, що існують дві перешкоди, які наперед чинять неможливим будь-який діалог із католиками. Перша – „експансія” Української Католицької Церкви не лише на Львівщині (родинне гніздо уніатів від XVIII ст..), але й на традиційно православній Київщині, не кажучи вже про приписуваний уніатам марш на схід у Росію. Друга перешкода, яку підкреслюють не менш гостро, – „прозелітизм” римо-католиків на теренах самої Російської Федерації. Йдеться начебто про римо-католицьке прагнення перетягнути на свій бік лави православних, насамперед усіх дітей, уже охрещених у православній Церкві.

Патріарх Московський і Всея Русі Алексій II Ридиґер повторює цей закид мало не на кожному кроці, востаннє у Польщі 18 лютого 2008 року (інтерв’ю з Анджеєм Таляґою у газеті „Dziennik”): „Ми маємо численні запитання, пов’язані з місіонерською та благодійною діяльністю католицьких священиків і монахів, які служать у Росії та інших країнах СНД. Нерідко їхні дії, зокрема у випадку дітей, охрещених у православній Церкві, наші віруючі сприймають як прозелітизм, тобто перетягування з православ’я у католицтво. У своїй першій енцикліці „Бог є любов” Святійший Отець Венедикт XVI виразно сказав, що благодійна діяльність католиків не повинна супроводжуватися прозелітизмом. Хочеться вірити, що слова Його Святійшества стануть дороговказом для католицьких священиків, монахів і віруючих”.

Задля справедливості додамо, – патріарх це не зауважив, проте власне в Польщі варто це пам’ятати, – що першим папою, який висловився проти саме такого „місіонерства”, був Іван Павло II. Він зробив це у фундаментальному для діалогу із православними апостольському листі Orientale lumen („Світло зі Сходу”, 1995). У ньому він наказав ліквідувати „певні напруженості між Церквою Риму і деякими Церквами Сходу”, які „ускладнюють спільну мандрівку до єдності в дусі взаємної поваги”. У послугах для католиків на теренах колишніх комуністичних держав польський папа забороняв використання західних матеріальних переваг над існуючими там убогими східними православними громадами: „Лихо нам, коли б заможність одного світу мала б стати для іншого приводом для приниження чи марного і аморального суперництва”.

Чи ці напучування Івана Павла II, цілком очевидно скеровані проти „навертання” православних у Росії, були правильно усвідомлені тими, хто діє там від імені Ватикану, – ієрархами і простими католицькими духовними особами? Мабуть, не усіма, коли вже Венедикт XVI вважав за потрібне повернутися до теми у своїй першій енцикліці. Втім, добре, що зусилля глави Ватикану врешті зауважив сам Алексій II, до такої міри, що визнав цю відкритість у Польщі; а було б іще краще, коли б він зумів захистити подібну примирливу точку зору перед православними фундаменталістами удома, в Російській Федерації.

Проте, фактом є також те, що до католицтва там іноді тягнуться дорослі, дуже, врешті, тверді у своїх переконаннях, люди, які заслуговують на нашу симпатію і підтримку. Траплялося, що у католицтво переходили ще навіть у царські часи до 1905 року, коли конверсія православного у будь-яку іншу релігію була кримінальним злочином, за який садили до льоху.

Злощасні єпархії

Проте у справі „прозелітизму” є горішок, який значно важче розгризти, йдеться про існування в Російській Федерації чотирьох католицьких єпархій (dioecesis), заснованих у лютому 2002 року Іваном Павлом II. Перша з цих структур, найважливіша, – це столична архієпархія Матері Божої у Москві, піднесена до ранги митрополії, якій підпорядковані три інші єпархії – св. Климента у Саратові на Поволжі, Преображення Господнього у Новосибірську в Західному Сибіру та св. Йосифа в Іркутську – у Східному Сибіру. Патріарх Алексій так оцінив їх у згаданому інтерв’ю: „Хочу сказати, що і в 2002 році, й тепер в Росії існування аж чотирьох католицьких єпархій, в яких кількість віруючих католиків дуже незначна, породжує здивування. Упродовж минулих років наша позиція у цій справі не змінилася. (…) Йдеться про потребу дотримуватися традиційного принципу поваги до місцевої Церкви, поруч із якою не повинно творитися паралельної юрисдикції, – це не братерський вчинок”.

Установлення Ватиканом римо-католицьких єпархій у Російській Федерації – попри існуюче для такого акту історичне підложжя, а також актуальні потреби віруючих католиків, – й справді було тоді передчасним актом, здійсненим, зрештою, всупереч перспективно мислячій частині Римської Курії. Я писав про це на сторінках газети „Rzeczpospolita”: „Утворення католицьких єпархій зіпсувало стосунки Ватикану з Росією і боюся, щоб не призвело до наступного охолодження польсько-російських відносин. Воно значно спізнило омріяну мандрівку папи до Росії, а може навіть перекреслило її шанси. Важко було б тепер сподіватися на офіційне запрошення папи від керівництва Федерації, адже в аморальному антипапському шоу в Москві відбувся черговий союз вівтаря з троном. Той, хто хотів шляхом створення єпархій зміцнити католицьку Церкву в Росії, досягнув поки що – всупереч власній волі – цілком протилежного результату. Кілька днів перебування Івана Павла II в Москві, Петербурзі, Новосибірську чи Іркутську дали б тамтешнім католикам більше, ніж створення навіть десяти єпархій. Час на їх утворення настав би неминуче після візиту. А так, варто очікувати, що католики в Росії можуть стати людьми нижчого ґатунку, оточеними ворожим псевдоправославним морем. Так уже було за часів царя Ніколая I. Шкода, що ми мусимо разом учитися на подібних непорозуміннях”.

Сьогодні можу констатувати, хоча й без найменшого задоволення, що тодішні чорні пророцтва, на жаль, збулися… Щоправда навесні 2003 року говорили ще про шанси на мандрівку Івана Павла II принаймні до Татарстану в Російській Федерації, позаяк пап вирішив повернути Росії ікону Матері Божої Казанської. Врешті й цього не трапилося, а церемонія вручення ікони відбувалася у серпні 2004 року в кремлівському Успенському соборі в атмосфері дуже далекій від екуменізму, тим разом винятково з вини Московського Патріархату. Часи тоді були, зрештою, нечувано складні для будь-яких примирливих жестів, у чому я сам переконався у Москві на власні очі. В Росії тоді починалася низка кривавих терористичних актів. Спершу сталися два замахи на пасажирські літаки над Тулою і Ростовом, а відтак світ дізнався про напад на невинних людей біля Ризького вокзалу в Москві і про ганебну акцію терористів проти дітей у школі в Беслані, в Північній Осетії.

Втім, коли тепер – навесні AD 2008 – так відверто йдеться про можливість приїзду до Росії нового папи Венедикта XVI, чи не втратив гостроти конфлікт навколо католицьких єпархій? Адже там живуть собі люди – єпископи, священики та віруючі. Треба будувати важке католицько-православне порозуміння навколо них. І мабуть саме так і є, хоча митрополит Кіріл Ґундяєв, друга особа в Московському Патріархаті, відповідальний за іноземні контакти, констатував на початку грудня 2007 року, що Церква ніколи не погодиться з існуванням католицьких єпархій у Росії. Він рішуче зажадав повернення до стану , який передував лютому 2002 року, тобто зниження статусу отих чотирьох єпархій до рівня апостольських адміністрацій. Жертвою цього екуменічного пожвавлення впав ще у вересні 2007 року архієпископ Тадеуш Кондусевич, який в 2002 році був одним з авторів задуму та ревно обстоював утворення єпархій. Коли Венедикт XVI у вересні 2007 року відкликав його з посади глави архієпархії Матері Божої в Москві, то російська щоденна газета „Коммерсантъ” оцінила цю подію – не надто розминаючись із правдою – як результат пом’якшення суперечностей на лінії Москва – Ватикан: „Кондрусевич персоніфікував правління попереднього папи, поляка Івана Павла II, у часи якого стосунки між Церквами не були найкращими”.

Брестська унія та її наслідки

Але ж жоден із пап до Івана Павла II не виказав стільки глибокого розуміння до православних братів-росіян! Однак місія Кароля Войтили натрапила на опір з обох сторін. Одна фракція, католицька, занадто прагнула підтримати папу у „здобутті Кремля”, а інша, православна, вибудовувала засіки, щоб він туди не в’їхав. Тим часом папа не прагнув здобути Кремль. Натомість, прагнучи укласти добрі стосунки з православною Росією, він від самого початку понтифікату в 1978 р. героїчно боронив Українську Греко-католицьку Церкву. А прецінь саме діяльність цієї Церкви після 1989 р. – і то не лише в Україні – сьогодні багато православних, у тому числі й патріарх Алексій, вважають головним бар’єром у діалозі Москви з Римом.

Патріарх Алексій II обширно розповів про це у згаданому інтерв’ю: „Наприкінці 80-х років і на початку 90-х, коли Українська Греко-католицька Церква вийшла з підпілля, Московський Патріархат був готовий до справедливого поділу святинь між православними і греко-католиками. (…) Проте робота комісії була швидко перервана, бо греко-католики в односторонньому порядку з неї вийшли. Поступаючись вимогам радикальних націоналістів, вони почали силою захоплювати церкви. В результаті широкомасштабної кампанії ненависті, брутальності, побиття й погроз, канонічній православній Церкві відібрали практично усе. (…) Ми розуміємо страждання греко-католиків, яких іноді переслідувала безбожна влада, насамперед тому, що й нас самих у ті часи переслідували. (…) Становище погіршує експансія уніатів не лише на півдні та сході України, на які унія ніколи не поширювалася, але й у Росії, в Білорусі та у Казахстані. Ці справи потребують якнайшвидшого вирішення, позаяк саме від цього залежатиме подальша доля стосунків між російською православною Церквою та римо-католицькою Церквою”.

Ці слова патріарха досконало передають усе те, що православні в Росії думають про уніатську проблему. Російська Православна Церква, про що патріарх уже тут ані словом не обмовився, рішуче заперечувала проти легалізації греко-католицьких структур в Україні після 1989 р. Але правда й те, що на Західній Україні на межі 80-90-х років у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській областях і на Закарпатті відбувалися шокуючи акти помсти уніатів на православних Перші силою відбирали храми в останніх, мотивуючи це прагненням повернутися до стану перед 1946 р. І хоча, може, з точки зору історичної справедливості, ці акції можна зрозуміти, проте з універсальної перспективи християнства вони мали виразно язичницький вимір. Попри те, що ані папа з Польщі, ані Ватикан не мали, звісно, нічого спільного з подібними „народними” акціями, Москва вбачала в Римові та його польському главі співвинуватців подій.

Патріарх каже, що розуміє страждання греко-католиків, „яких іноді переслідувала безбожна влада”, позаяк і самих православних також „у ті часи переслідували”. Але ж це цілковите фальшування історії! По-перше, греко-католиків переслідували (ув’язнювали в таборах і часто вбивали) аж ніяк не „іноді”. А „офіційні православні” – звісно, не ті, кого переслідували, – брали у цих репресіях, на жаль, вагому участь як винуватці. Згадаймо тут бодай безславний „розбійницький” львівський синод 1946 року, коли підтримувана Сталіном офіційна Церква анексувала силоміць греко-католиків, захопивши власне тоді їхнє майно. Додамо, що сучасний патріарх не належав ні до однієї, ні до другої групи, – його не переслідували, проте й він нікого не переслідував. Однак у совєцькі часи йому як православному велося не найгірше, ніхто не чув, щоб він тоді переймався долею православних дисидентів у СССР. А Іван Павло II у 1978-1989 роках не лише боронив українських греко-католиків, але й активно виступав на захист переслідуваних православних у СССР, не кажучи вже про тамтешніх ліберальних антикомуністів (бодай Андрєя Сахарова, який у лютому 1988 року приїжджав до Івана Павла II у Ватикан).

Відлуння суперечки між Москвою та Римом про українських греко-католиків, на жаль, чутно й досі. В серпні 2005 р. Українська Греко-католицька Церква офіційно перенесла свій митрополичий осідок зі Львова до Києва, а кардинал Любомир Гузар, глава уніатів, набув відтоді титулу „Верховного Архієпископа Києво-Галицького”. Ці адміністративні акти знову викликали гучні протести православної Москви, промосковських шанувальників православ’я з України і – last but not least – групи антиєвропейських політиків з Києва, які угледіли в цьому підступи Польщі та Заходу. Під час греко-католицької інаугураційної Служби Божої в Києві кричали, що уніатів підтримують одвічні вороги України – поляки та німці. Патріарх Алексій II знову казав про експансію католиків на канонічні терени православ’я, а митрополит Володимир Сабодан – глава Української Православної Церкви Московського Патріархату – написав відкритого листа Венедиктові XVI із закликом анулювати рішення греко-католиків. Проте ситуацію злагодив той факт, щ у вересні 2005 року кардинал Вальтер Каспер, глава Папської Ради у справах Єдності Християн, заявив у Москві, що Ватикан не підтримає створення греко-католицьких структур у самій Росії. А в Україні нехай уже зостануться.

Брестська унія та її наслідки

Юрисдикція Російської Православної Церкви поширюється на православних ц Росії, в Україні, Білорусі, Литві, Латвії та Естонії, в Казахстані, Киргизії, Таджикистані, Туркменії, Узбекистані, Азербайджані та Молдові. Отож, маємо справу практично з усім пострадянським простором, за винятком Вірменії та Грузії, які маю власні, старші Церкви. Цей простір, який зостався після СССР, російська Церква назвала своєю „канонічною територією”, що означає, що вона вважає себе сьогодні релігійним депозитарієм цього простору. Переважно тому вона не погоджується на автокефалію Церкви в Україні чи Білорусі. Мусить бути так, як було за царя, за Брежнєва і баста! – про це опосередковано свідчать наступні слова Алексія: „Ми завжди з повагою ставилися до святої пам’яті папи Івана Павла II. Навіть у найважчі періоди (у стосунках) між Церквами ми ніколи цілковито не припиняли діалогу. (…) [Проте] ми завжди вважали, що приїзд Івана Павла II може мати місце лише тоді, коли вдасться знайти таке вирішення проблем між нашими Церквами, яке буде прийнятним для обох сторін. На жаль, досі нам цього не вдалося. (…) Як ми мали навзаєм вітатися, обдаровуючи поцілунком любові, якщо любові не було у стосунках між людьми? І це не ми погіршили це становище – прошу зауважити, що від 60-х до 80-х років стосунки були майже ідеальними”.

Варто нагадати, що ці „ідеальні стосунки” після 1960 р. були головним чином наслідком того, що Ватикан у часи Івана XXIII і Павла VI мовчки вдавав „неіснування” уніатської Церкви та провадив „екуменічний” діалог, але не з православними з Росії а з совєцькою агентурою в Церкві. В СССР тогочасний патріарх Пімен Ізвєков виголошував полум’яні проповіді (скажімо, у жовтні 1967 року з нагоди 50-річчя більшовицького перевороту) про братерство комуністів і православних у марші до гуманізму. Сьогодні комунізму, на щастя, немає, проте існують, головним чином завдяки власному героїзмові, але й завдяки вагомій допомозі Івана Павла II, – українські уніати. І треба вірити, що осягнення польського папи ні в російському питанні, ні в українському не буде занапащене.

Добре було б, якби Венедикт XVI, з одного боку зумів врешті порозумітися з Москвою, а з іншого, – так само успішно, як колись його попередник водночас підтримав уніатську Церкву в Україні, особливо зараз, у момент, коли Україна заявила про свої європейські прагнення. А в сфері релігії це зовсім не означає, як про це злостиво просторікують промосковські теологи, винятково підтримки „уніатизму”, тобто перетягування православних під крило римського папи. Та історія давно завершилася, проте Українська Греко-католицька Церква існує уже понад 400 років – і це незаперечний факт.

Кращий німець, ніж поляк?

Об’єктивно кажучи, покращення стосунків між Московським Патріархатом і Ватиканом (а це ж бо лише фрагмент складного питання православно-католицьких стосунків у Європі) не повинно залежати вирішальною мірою він національної приналежності пари. Проте польськість Івана Павла II була в останні роки понтифікату дуже потужно експонована як головна перешкода в екуменічному діалозі. Мало не наступного дня після смерті Папи почали ширитися думки, буцім його наступникові – німцеві в Апостольській Столиці – буде тепер значно легше у справі порозуміння з Москвою. Московські „Известия”, повідомляючи у травні 2006 року про майбутню аудієнцію митрополита Кіріла Ґундяєва у Венедикта XVI, промовисто назвали свій текст: „Діалог між Церквами започаткований”. Спершу маємо опис конфліктів між російським православ’ям і католицтвом за понтифікату Івана Павла II, а відразу потім констатацію, що новий „німецький папа” буде тепер значно ефективніше, аніж його попередник сприяти діалогові між Римом і Москвою. Так само відомий італійський публіцист Серджіо Романо 27 листопада 2006 року на сторінках „Corriere della Sera” написав, що Іван Павло II зіпсував стосунки з православ’ям і Росією, а Венедикт XVI муситиме швидко після нього поприбирати.

Чи не свідчать подібні голоси, що місію Івана Павла II у справі порозуміння між католицтвом і православ’ям не була помічена? Адже сьогодні виразно видно, що „православна місія” Івана Павла II – папи, який ніколи не корився історичній „неминучості”, натомість героїчно творив історію – не могла повною мірою втілитися за його понтифікату, і її повинні стійко продовжувати також і його наступники. Як каже Іван Теолог: „Хто інший сіє, а хто інший жне” (Ів. 4:37). Гучно анонсована минулого року зустріч між папою і патріархом відбудеться, мабуть, на нейтральному ґрунті, але не у Відні (як це вже безрезультатно планували у 1997 р. у часи Івана Павла II), а радше на Кіпрі… А відтак уже навіть у Римі чи в Москві? Коли б вона мала відбутися у столиці Росії, то це був би справжній історичний парадокс. Адже туди не дістався найбільший мандрівник в історії папства, а має шанси опинитися – без особливих клопотів – папа, який провадить радше „осілий” стиль пастирства.

Усе це діятиметься, будемо сподіватися, для добра екуменізму в „Європі від Атлантики до Уралу” (як казав де Ґоль). Або ще відважніше – як це сформулював сам Іван Павло II – у „Європі від Лісабону до Владивостока”, тобто повсюди там, де Євангелія творчо зустрічається з культурою.

Ґжеґож Пшебінда (Grzegorz Przebinda) – нар. у 1959 р., росієзнавець, професор Інституту східнослов’янської філології Ягеллонського університету; автор книг „Більша Європа. Папи про Росію та Україну” (2001, див. рецензію Ярослава Поліщука), „Між Москвою та Римом. Релігійна думка в Росії XIX і XX століття”, „Пекло з краєвидом на небеса. Зустрічі з Росією 1999–2004”, готує авторський ілюстрований словник „Żywa Stara Ruś. Dzieje i kultura” (Жива Стара Русь. Історія та культура).

Переклав Андрій Павлишин

Zахідна аналітична група: http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=428